Блоги → Перегляд
Мітки УкраїнаСталінГітлерукраїнізаціяЗахідна УкраїнаСРСРТретій РейхСССРРосіяНімеччинаЛьвівЛембергLembergГаличинаВолиньБуковинаЗакарпаттяЙосип СталінАдольф ГітлерПерша Світова війнаДруга Світова війнаєвреїЧервона арміяВермахт"русский Львов"місто ЛеваНКВДНКВСкомунізмнацизмімперіалізммонархізмкапіталізмрелігіяХристиянствоКатолицизмПравослав'яПротестантизмКиївська РусьВелике князівство ЛитовськеМонголо-татарська навалаРіч ПосполитаПольщаЛитваЛуцькРосійська імперіяАвстрійська імперіяНімецька імперіяАвстро-Угорська імперіяОсманська імперіяУгорське королівствоУгорщинаСловаччинаЧехословаччинаМолдавське князівствоМолдоваЧернівціУжгородІвано-ФранківськСтаніславТернопільГабсбурзька монархіяСрібна земляколонізаціяГалицько-Волинське князівствоВелиньВолинська губерніяВолинське воєводствоЛьвівське воєводствоСтаніславське воєводствоТернопільське воєводствоУРСРЛьвівська областьВолинська областьРівненська областьЗакарпатська областьЧернівецька областьІвано-Франківська областьТернопільська областьГолокостВолинські євреїВолинські чехиВолинські полякиВолинські німціГалицькі німціГалицькі полякиГалицькі євреїЗакарпатські німціПоліссяКиївРадянський СоюзрепресіїполонізаціярусифікаціяукраїнціУкраїнізація

«Сталін і Гітлер: українізація по-західноукраїнськи» або «Як вожді СРСР та Третього Рейху зробили Західну Україну – українською»

Вівторок, 02:00, 16.02.21

Рейтинг
120 0
Переглядів
736

0
0

 

«Сталін і Гітлер: українізація по-західноукраїнськи»

або

«Як вожді СРСР та Третього Рейху зробили Західну Україну – українською»

 

В цій статті викладено історію формування населення Західної України. Як Галичина стала польською, а Волинь за часів Російської імперії – єврейською. І як поляки, чехи та німці активно переселялися в цей регіон та досягали відмоток у сотні тисяч жителів, коли нині українці їдуть на заробітки у їхні країни. І звісно як Сталін та Гітлер очистили Західну Україну від чисельного чужоземного елементу та зробили – українською без лапок!

 

Проживаючи, навчаючись та працюючи у файному місті Лемберг (Львів) я кілька разів чув від корінних галичан, коли насамперед мова заходила про історію міста, одну таку фразу: «Львів українським зробили Сталін і Гітлер, бо один почистив місто від поляків, а інший від євреїв». Звісно нині Львів є набагато українським, аніж в попередні свої історичні періоди. В місті більш домінує українська мова, висять українські прапори, на вивісках здебільшого написано українською, але це якщо не рахувати історичну частину міста, де можна почути від туристів німецьку, польську, італійську, французьку, іспанську, англійську, арабську, російську мову та побачити обличчя представників цих націй. Проте так було не завжди і не дуже давно. Більш ніж вісімдесят і сто років тому у Львові домінувала лише польська, німецька та єврейська мова. І відповідно переважне населення міста було носієм цих мов. Тоді це було зовсім інше місто, аніж зараз. Але Перша та Друга Світова війна явно змінили етнічний та етномовний склад цього прекрасного міста. Після захоплення та окупації Львова Червоною Армією у 1944 році, радянська влада намагалася  позбавити місто - «австрійського» та «польського» статусу. Тому після численних депортацій, місто Лева почали населяти галичани з найближчої місцевості, також до них був підісланий «русский десант», який очолював у місті адміністрацію, промисловість та правоохоронні органи. Завданням цього «десанту» з числа радянських солдат, офіцерів, енкаведешників (НКВД або українською - НКВС), партійців та росіян з центральної Росії - було перетворення Львова у «русский Львов», де місцеві галичани та недобиті та не депортовані залишки польського та австрійського (яке автоматично стало німецьким) населення, мали б стати рускоязичними. Однак комуністам це не вдалося зробити і Львів став таки українським та україномовним містом. Проте сліди від радянської русифікації залишилися донині, а саме у вигляді принципових «комуняк», які так і не перейшли на українську мову.

Історія формування населення Західної України

Історія Львова тісно переплетена з історією всієї Західної України, особливо за останні сто років. Проте нині Західною Україною вважають територію України, яка включає насамперед – Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Закарпатську, Чернівецьку, Волинську та Рівненську область. Іноді до меж Західної України відносять – Хмельницьку, Вінницьку та Житомирську область. Якщо говорити в історичному плані, то з часів формування Київської Русі (9 ст.), теперішні землі Західної України населяли східнослов’янські племена. Після монголо-татарської навали і падіння Русі на протязі 1237-1241 років, землі першого суто українського державотворення – Галицько-Волинського князівства (1199-1340) попадають у сфери інтересів Польського королівства та Великого Литовського князівства. З моменту ліквідування князівства Галичина стає полем боротьби за неї між Польським та Угорським королівством. Але в 1387 році поляки провели похід на Галичину, яка таки остаточно потрапила під владу їхньої корони, аж до кінця 18 століття (до моменту розпаду Речі Посполитої).

На теренах Галичини (теперішня Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська область) на протязі кінця 14 – кінця 18 століття - відбувалася активна полонізація краю. Тобто прибуло та збільшилося польське населення, поширювалася польська мова у всіх сферах життя, а натомість русинська (галицько-українська) заборонялася. Також відбувалося насильне ополячення галицького населення, яке призвело до того, що колишня русинська еліта (галицькі бояри), до коріння власних прізвищ почала добавляти польське закінчення. Для пришвидшення ополячення,  навчальні заклади здебільшого приймали осіб лише католицького віровчення. Часто та масово відкривалися католицькі храми та їх навчальні заклади. Тому щоб отримати належну освіту, галичанам доводилося жертвувати іноді власною вірою. Земля переходила у власність польських феодалів.

Стосовно сусідньої Волині, яку називали «вотчиною київських князів», то вона з 1070 року стала незалежною від Києва, що в свою чергу дозволило волинському князю Роману Мстиславовичу в 1199 році приєднати до неї Галицьке князівство. Так виникає Галицько-Волинське князівство, яке стало першим українським державотворенням, яке зародилося на Волині (і вже при згаданому слові – «Україна» - 1187 рік). Після монгольської навали в 1241 році, під час якого впало князівство та місто Велинь, від якого пішла назва регіону (місто після тієї навали ніколи не відбудовували, а його колишні межі, нині знаходяться на території Люблінського воєводства, Польща), Волинь також чекало спустошення і залежність від ханів. Але в другій половині 14 століття (після ліквідування Галицько-Волинського князівства в 1340 році, яке останній період свого існування провело під владою монголів) за неї починають боротьбу поляки і литовці. В 1393 році, Волинь остаточно стала частиною Великого князівства Литовського.

За часів панування князя Вітовта (1392-1430) – місто Луцьк стає другою столицею Литви. Дякуючи більшості русинів (українців та білорусів) відносно населення литовців, місцеве волинське населення в порівнянні з галицьким, існувало набагато краще. Мову, релігію, традиції, право русинів литовці не відміняли і не знищували, як поляки. Русинські феодали та знать були на одному рівні з литовськими. На Волині з числа русинів сформувалася – «волинська аристократія» (князі Острозькі, Чарторийські, Сангушкі, Корецькі, Збаразькі та інші). Тому Литовський період в історії України, був найкращим зі всіх інших чужоземних, бо литовці не намагалися нічого знищувати, а навпаки переймали досягнення Київської Русі від релігії до права (до речі до Люблінської унії 1569 року, литовці були переважно православними). А набіги татарів на волинські землі змусили волинську аристократію будувати приватні оборонні фортеці, щоб вберегти волинські міста від спустошень. Так для прикладу на острові Мала Хортиця, волинський князь з роду Гедиміновичів - Дмитро Вишневецький (Байда) заклав першу велику Січ (1550-ті роки). За литовців на Волині було створено Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), нині на ньому складають присягу всі українські президенти.

Проте Велике князівство Литовське поступово занепадало. Унаслідок Лівонської війни (1558-1583) з Московією воно опинилося на межі воєнної катастрофи й змушене було піти на зближення з Польщею, яка прагнула приєднання Литви. Після Люблінської унії 1569 року шляхетська Польща захопила всю Волинь і створила там Волинське воєводство. Якщо до того становище українців (русинів) було чудовим, то тепер розпочався повномасштабний наступ польської адміністрації на права українського населення. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Разом з тим поляки намагалися перетягнути українську еліту на свій бік. Волинські княжі та панські роди, зацікавлені в накопичуванні майна, стали відсуватися від національних справ і ополячуватися. Волинська аристократія залюбки входила в змішані подружні зв'язки і переходила на католицтво. Було поставлене під сумнів саме існування української спільноти. Лише окремі магнати залишились відданими батьківській вірі і культурі. Так Князь Костянтин-Василь Острозький, якого називали «некоронованим королем України», заснував в 1576 році в своєму маєтку Острозьку академію (місто Острог) — першу українську школу вищого рівня, яка стала першим Вищим навчальним закладом в Східній Європі. При академії діяла друкарня, в якій першодрукар Іван Федорович в 1581 році видав перше повне друковане видання Біблії слов'янською мовою — так звану Острозьку Біблію. Але почин князя Острозького не знайшов гідних послідовників. Після його смерті занепала й академія, що ледь животіла за його сина Януша, який ще за життя батька перейшов в католицтво. Проте в 1994 році Академію відродили. Нині це прекрасний навчальний заклад, який входить у топ-10 кращих університетів України.

Польські королі стали надавати на Волині польським магнатам земельні наділи у володіння. Разом з магнатами сунула на схід незаможна польська шляхта. Крім них, на схід посунули польські міщани і євреї, які згодом стали займатися різними спекуляціями по містах і селах. За Люблінською унією землі волинської шляхти ставали її власністю. А на селян, що втратили право на землю, було збільшено податки в грошах і натурі та трудоднях панщини. Це спонукало їх шукати кращої долі в степах Придніпров'я. Де в той період волинські князі Вишневецькі на колонізовуваних лівобережних землях нинішньої Полтавської, частково Київської, Чернігівської і Черкаської областей, потіснивши інших магнатів, в тому числі Януша Острозького, створили щось на зразок удільного князівства — маєтності під загальною назвою Вишневеччина . Це відбувалось із переселенням підданих з Волині. Столицею Вишневеччини були Лубни, де на Замковій горі був побудований замок із палацом і розкішним парком. Станом на 1648 року до Вишневеччини належало 56 міст і містечок, і належали вони окатоличеному Яремі Вишневецькому. Сама Волинь після Національно-визвольної війни (1648-1657) та доби Руїни, у 1793 році під час поділу Речі Посполитої відійшла у склад Російської імперії.

Поділ Речі Посполитої і його вплив на зміну національного складу Волині та Галичини.

 Обєднання Галичини з Буковиною

Поділ Речі Посполитої (три поділи: 1772, 1793, 1795 рік) наприкінці 18 століття розділив Волинь та Галичину між двома імперіями. Галичина відійшла у склад Австрійської імперії Габсбургів. В 1772 році на території Галичини та Буковини було створено Королівство Галичини та Володимирії (1772-1918). Буковина це також той регіон, який населяли східні словяни в часи Київської Русі. Після монгольської навали, в середині 14 століття Буковина відійшла у склад Молдавського князівства, яке було васалом Угорського королівства. З 16 століття до кінця 18 століття було васалом Османської імперії. Молдавське князівство (1346-1859) в пік свого існування розкидалося від українського Покуття, а саме від Коломиї (нині Івано-Франківська область) та Чернівців до Бессарабії. Під час Російсько-турецької війни (1768—1774) Буковина з 1769 року перебувала під контролем російської армії.

Після завершення війни Габсбурзька монархія, бажаючи покращити сполучення між своїми землями, висунула претензії на Буковину. Свої вимоги вона аргументувала тим, що за результатами Першого поділу Речі Посполитої 1772 року, Габсбурзька монархія володіла Галичиною та мала права на всі історичні землі колишнього Галицького князівства. Російська імперія залишила Буковину 1774 року. 31 серпня того ж року австрійські війська під командуванням генерала Габріела Сплені зайняли Чернівці. Остаточне зайняття Буковини завершилось у другій половині жовтня 1774 року. 7 травня 1775 року в Константинополі було укладено Конвенцію між Османською імперією та Габсбурзькою монархією про передачу Буковини. 25 лютого 1777 року, після остаточної демаркації кордонів, було ратифіковано Конвенцію від 7 травня 1775 року. 12 жовтня 1777 року Буковина присягнула на вірність Габсбурзькій монархії, у складі якої Буковина перебувала до 1918 року. За час правління Молдавського князівства, на Буковині зявилося багато молдаван та румунів, які і досі мають велику частку в населенні цього регіону. З приходом австрійців у регіоні збільшилася частка німецьких переселенців. Також регіон активно заселяли євреї та цигани. Так станом на кінець XIX-го століття (1887 рік) на Буковині проживало за походженням: 42 % русинів (буковиняни, українці), 32,5 % румунів, 12 % євреїв, 8 % німців, 3 % поляків, 1,7 % угорців, 0,5 % вірменів, 0,3 % чехів. За віросповіданням — православні 71 %.

Закарпаття і його процес формування населення

Ще один регіон, але вже під назвою Закарпаття - у 9 столітті переважно населяли словяни – південні, а не східні. Нинішнє слов’янське населення Закарпаття є нащадками племен білих хорватів, які були відірвані територіально від своїх південних слов’янських родичів – румунами та угорцями. Тому через сусідство зі східними словянами, поступово закарпатці віднеслися до них. На початку 11 століття Закарпаття відійшло у склад Угорського королівства. Автохтонне слов’янське населення було зведено до кріпацької маси з якої вибивалася лише малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. З того часу і до 1918 року Закарпаття було під владою угорців – Угорського королівства (1000-1918).

Проте Королівська Угорщина з середини 16 століття опиняється під владою австрійських Габсбургів (васал). Через національно-визвольну війну спровоковану пануванням Габсбургів, австрійській владі у 1867 році довелося укласти Австро-угорський компроміс. Його наслідком стала поява дуалістичної монархії – Австро-Угорської імперії. Угорці отримали повну самостійність у внутрішніх справах, проте зовнішня, військова та фінансова політика зберігалася на рівні загальноімперського уряду. Ще з 13 століття у регіоні відбувалася - німецька колонізація, що прийшла після монголо-татарської навали. В результаті існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно прибували на схід і словаки, що дало початок поступовій словакізації західного Закарпаття. Позбавлені політичного самоуправління і привілейованих станів, закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Закарпатці-словяни в 19 столітті та напередодні Першої Світової війни, називали себе – русинами. Серед них було два табори – проукраїнський (будівництво української держави) та проросійські (вхід у склад Російської імперії).

Галичина та її населення часів «Бабусі Австрії»

На теренах Галичини під владою Австрії, поляки через свою чисельність мали вплив у регіоні на всі сфери життя. Доволі часто були конфлікти поляків з галичанами, де австрійська адміністрація була посередником. Але як там не було, а в 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Революційні події 1848–1849 років («Весна народів») сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 рік), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини в 1867 році, провінція Королівство Галичини та Володимирії увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада у провінції повністю належала польським аристократам, тому до Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

В ІІ половині XIX століття Галичина — це регіон активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868 рік), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 рік), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл». Від 1848 року українські політичні сили боролися за поділ провінції на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції (до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 року, цього не було досягнуто). В 1861 році провінція отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (депутатів) якого обирали - крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 році стала польська (українці — посли сейму — мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою). До початку Першої Світової війни українці в Галичині складали – 64%, поляки – 21%, євреї – 13%, австрійці – 0,3% (адміністрація). Проте більшість населення міст складали поляки, євреї та австрійці (адміністрація). Населення сіл –  українці (галичани).

Строката Волинь або як Волинь стала єврейською, чеською та німецькою

Волинь після розподілу Речі Посполитої, ще певний час зазнавала значного впливу від польських шляхтичів (до польського повстання 1863-1864 рр.). Польські школи і таємні організації підтримували серед шляхти живучість ідеї незалежної Польщі. В судах і школах панувала польська мова. Положення української маси селян, ні в чому не змінилося. Діяла традиція кріпацьких трудоднів. В 1861 році в Російській імперії було відмінене кріпацтво. Земля, на якій селяни працювали по-кріпацьки, була передана їм у власність. За це волинські селяни мали сплачувати 49 років встановлену суму. Це обтяжувало селян, але послабило соціально-економічну силу польської шляхти. Після невдалого польського повстання 1863—1864 рр., польська мова була усунута з урядів, середніх шкіл, магістратів і замінена на російську, це стало початком русифікації. Також поляки були обмежені в праві на закуп землі. Та життя волинських селян не стало кращим. В Волинській губернії з 1866 по 1900 рік - відбулося 215 селянських виступів, але всі вони були жорстоко придушені царизмом. В містах теж сталися зміни. Міські управи могли займатися тільки господарськими і іншими другорядними справами. Євреям, найчисельнішим жителям міст, ще з 1795 року було заборонено жити в селах і купувати там нерухомість. Вони мали право займатися тільки торгівлею і ремеслом. До міських рад євреї входили не в більшій за 10 % кількості.

На території Волині було утворено Волинську губернію, яка включала теперішню Волинську, Рівненську, Житомирську область, північні частини Хмельницької та Тернопільської області. Столицями губернії були Ізяслав (Хмельницька область), Новоград-Волинський та Житомир (Житомирська область). Проте цікавіше подивитися на етнічний склад губернії. За переписом 1897 року у Волинській губернії налічувалося 2 095 579 україномовного населення, що становило 70,1 % населення губернії. Найвища питома вага українців була зафіксована у Овруцькому повіті (83,4 %), найнижча — у Луцькому (57,0 %). У містах проживало лише 46 060 україномовних (2,2 % загальної чисельності), тоді як у селах та містечках — 2 049 477 (97,8 %). Україномовні в 1897 році становили в губернії 19,7 % населення міст та 74,4 % населення сіл та містечок. Серед міст найвища частка україномовних була зафіксована в Кременці (47,0 % - нині Тернопільська область) та Овручі (42,2 % - нині Житомирська область), найнижча — у Луцьку (9,4 % - нині Волинська область) та Ковелі (11,8 % - нині Волинська область). За релігійним складом серед українців Волині переважали православні (94,8 %), втім частка римо-католиків (5,1 %) була найвищою серед усіх південно-західних губерній імперії. Особливо високою (понад 10 %) була частка католиків серед україномовного населення Житомирського та Новоград-Волинського повітів.

Волинь – єврейський край

З 1796 року Волинська губернія увійшла до складу утвореної «смуги осілості», обмеженої території, де дозволялося селитися євреям. Високий приріст єврейського населення, пов'язаний з низькою смертністю та відсутністю значних міграцій за межі смуги осілості, призводили до швидкого зростання їх чисельності та збільшення впливу на життя губернії. На початку 1870-х років у Волинській губернії проживало 211,1 тис. євреїв, що становило 12,4 % всього населення. У містах губернії проживало 69,2 тис. євреїв (32,8 % загальної чисельності), у містечках 105,2 тис. (49,8 %), у селах 36,7 тис. (17,4 %). У 10 з 12 головних міст губернії вони становили абсолютну більшість населення, і лише в Житомирі та Кременці — відносну. У 1882 році були введені «Тимчасові правила», згідно з якими євреї не мали права селитися в сільській місцевості, що лише посилило їх концентрацію в найбільших містах. Основними сферами зайнятості євреїв були торгівля, ремесло, оренда маєтків та промислових підприємств. Так, у 1871 році євреї орендували у Волинській губернії 256 маєтків загальною площею 134,2 тис. десятин (147 тис. га або 1/6 загальної площі). У промисловості євреї домінували в таких важливих галузях господарства губернії, як винокуріння, де вони орендували (або мали у володінні) близько 90 % винокурень, близько 80 % пивоваренних та медоваренних заводів. В оренді в євреїв знаходилося близько 90 % млинів губернії і майже вся торгівля зерном. Євреям також належали близько чверті цукрових заводів краю, основної галузі спеціалізації Волині.

За переписом 1897 року на Волині проживало уже 394 774 єврейськомовних, що становило 13,2 % населення губернії. У містах їх налічувалося 118 727 (30,1 % загальної чисельності), у містечках та селах 276 047 (69,9 %). Єврейськомовними були 50,8 % населення міст та 10,0 % населення містечок та сіл. У всіх містах губернії, за винятком Кременця, єврейськомовні становили більшість населення, зокрема у 6 містах (Острог, Луцьк, Володимир-Волинський, Старокостянтинів, Рівне, Новоград-Волинський) — абсолютну (55–62 %), у 5 містах (Дубно, Житомир, Заслав, Ковель, Овруч) — відносну (46–49 %). Більшість самодіяльного єврейськомовного населення були зайняті у ремеслах та виробництвах (34,9 %) та торгівлі (31,2 %), тоді як частка зайнятих у сільському господарстві була найнижчою (1,9 % проти середнього по губернії 60 %). У збройних силах служили 2,5 % самодіяльного населення, ще 29,5 % були зайняті в інших сферах (прислуга, освіта, медицина).

У 1897 році євреям у губернії належали 59 з 251 мукомольних заводів, 13 із 40 пивоварень, 50 смолокурних заводів, 40 лісопильних, 15 миловарених, 73 шкіряних (із 161), 4 деревообробних, 6 меблевих, 4 фпорцелянових, 2 сірникових фабрики. За становим поділом у 1897 році серед єврейськомовних абсолютно переважали міщани (97,7 %), частка інших суспільних станів була незначною. Серед купців губернії єврейськомовними були 85,6 %, серед міщан 60,2 %. Єврейськомовні були відносно слабо представлені серед таких суспільних станів, як почесні громадяни (4,9 %), особисті дворяни та чиновникі (1,3 %) і селяни (0,2 %). Майже відсутні єврейськомовні були серед спадкових дворян (0,003 %), яких у Волинській губернії проживало лише 9, зокрема в Житомирському повіті — 8, у Старокостянтинівському — 1.

У 1911 році у Волинській губернії мешкало 529 257 євреїв, з них у містах 162 752 (30,8 % загальної чисельності), у містечках та селах 366 505 (69,2 %). Євреї становили 14,1 % всього населення губернії, зокрема 48,8 % міського та 10,7 % сільського та містечкового. У населення 5 міст губернії (Луцьк, Новоград, Острог, Рівне, Старокостянтинів) вони мали абсолютну більшість, у 3 містах (Житомир, Володимир, Дубно) — відносну, у 4 містах (Заслав, Ковель, Кременець, Овруч) були другими після українців, а в місті Здолбунів — лише четвертими, поступаючись українцям, полякам та чехам.

Поляки Волині

За переписом населення 1897 року у Волинській губернії проживало 184 161 польськомовних, що становило 6,2 % населення губернії (3 місце). Польськомовні були досить рівномірно розселені по губернії (за винятком Овруцького повіту, де їх було лише 1,5 %) — у інших повітах питома вага поляків коливалася в межах від 3,0-4,6 %% у Кременецькому та Ковельському повітах до 9,2–9,7 % у Рівненському та Луцькому повітах. У містах проживало 9,7 % польськомовного населення, що дещо вище ніж в середньому по губернії (7,8 %). У Житомирі питома вага польськомовних була найвищою (11,3 % або 7464 осіб, майже 42 % міських поляків губернії). Польськомовне населення, як і раніше, мало досить високий соціальний статус. За становим поділом серед польськомовних налічувалося 54,7 % селян, 26,5 % міщан, 9,3 % спадкових дворян (найвища частка серед етномовних груп губернії). Вагомою групою серед поляків були іноземці (переважно вихідці з Австро-Угорської Галичини), яких налічувалося 13 тис. (7,1 % польськомовного населення губернії).

Польськомовними в 1897 році були 49,5 % спадкового дворянства Волинської губернії та 26,1 % особистого дворянства та чиновництва. Серед спадкового дворянства Володимир-Волинського, Луцького, Заславського та Старокостянтинівського повітів питома вага польськомовних перевищувала 2/3. Становлячи лише 7,5 % самодіяльного населення губернії, польськомовні становили 31 % усієї кількості зайнятих у приватній юридичній діяльності, 28 % серед тих, хто отримує доходи з капіталів та нерухомості, 22 % зайнятих у обробці металів та винокурінні, 21 % зайнятих у бджолярстві та шовківництві, 20 % зайнятих у лікарняній та санітарній діяльності, 19 % зайнятих у науці, літературі, мистецтві, а також лісництві. Високою (18 %) була і частка польськомовних серед прислуги та поденників (переважно у фільварках), у цій сфері були зайняті 22 % всього самодіяльного польськомовного населення.

Чехи Волині

Перші відомості про чехів на Волині відносяться до 1863 року, коли було утворене поселення Людгардівка Дубенського повіту. Колонізація пришвидшилася з 1868 року, коли переселилися одразу 130 сімей. У 1869 році переселилися ще 449 сімей, у 1870 році — 337. На початку 1870-х років чехи проживали в 15 поселенням губернії і мали у власності 17577 десятин землі. З 1870 року чеські переселенці на Волині почали приймати російське підданство, і отримали право організовувати окремі общини та волості. Російський уряд гарантував їм свободу віросповідання і звільняв на 5 років від будь-яких платежів і податей, а також військової служби. У 1871 році найбільше чехів проживали у Дубенському повіті (2915 осіб у 12 поселенням). Значні громади мешкали також у Рівненському (1983 осіб у 8 поселеннях), Володимир-Волинському (812 у 2 поселеннях) та Луцькому (641 у 5 поселеннях) повітах. Найбільшими чеські громади в 1871 році були в Глинську (803 осіб), Квасилівці (698 осіб) Рівненського повіту та Купичеві (615 осіб) Володимир-Волинського повіту. За переписом 1897 року на території Волині мешкало 27 670 осіб, для яких рідною була чеська мова, що становило 0,9 % населення губернії та майже 55 % всього чеського населення Російської імперії. Найвищою концентрацією чеськомовного населення відзначався Дубенський повіт, де проживало 10 328 чехів (5,3 % населення). Значні чеські громади були також у повітах Рівненському — 4703 ос. (1,7 %), Луцькому — 3818 ос. (1,5 %) та Острозькому — 2696 ос. (1,6 %).

Близько 97 % чеськомовних Волинської губернії за переписом 1897 року були жителями сіл та містечок. Переважна більшість чехів (87,8 %) належали до сільських станів. До міських станів належали 3,9 %, іноземними підданими (переважно Австро-Угорщини) були 7,8 % чеськомовного населення. Понад 70 % самодіяльних чехів (85 % з врахуванням членів сімей) були зайняті в землеробстві. Волинські чехи були широко представлені в деяких видах виробництва (наприклад, фізичних, оптичних та хірургічних інструментів, екіпажів та дерев'яних суден) та добутку руд, де на них припадало понад 5 % зайнятих губернії. Більшість чеськомовного населення губернії (66,2 %) належали до православ'я та римокатолицизму (28,6 %). Протестантами були 5,2 % чехів. У 1911 році чехів у губернії налічувалося 24 580 (0,65 % населення губернії). Як і раніше, чехи проживали переважно в колоніях Дубенського (10 054 особи), Луцького (2808 осіб) та Володимир-Волинського (2706 осіб) повітів. У містах найвища питома вага чехів була зафіксована в Здолбунові Рівненського повіту (19,5 %, 2027 осіб), де вони посідали за чисельністю друге місце після українців.

Росіяни Волині

На початку 1870-х російське населення Волинської губернії налічувало до 20 000 душ та було представлене переважно військовими, чиновниками та старообрядцями. Старообрядців-росіян у 1871 році налічувалося 3554 осіб, найбільше їх проживало в селах Заріцька Добриця (403), Чолівка (135), Бродник (159), Малинка (103) Овруцького повіту, селі Янушівка (410) Новоград-Волинського повіту, селах Пилипи (245), Довжики (107) Житомирського повіту та містечку Рафалівка Луцького повіту (249). За переписом 1897 року у Волинській губернії проживало 104 889 російськомовного населення, або 3,5 % від загальної чисельності. У містах їх мешкало 44 351 осіб (42,3 % загальної чисельності), повітах — 60 538 (57,7 %). Найвища питома вага росіян у населенні була зафіксована в повітах з найбільшою кількістю військових та чиновників — Житомирському (5,9 %), Луцькому (5,1 %) та Дубенському (4,2 %), найнижча — у Заславському (1,8 %) та Новоград-Волинському (2,4 %). Серед міст найвищий відсоток російськомовних було зафіксовано у Ковелі (27,3 %) та Житомирі (25,7 %), найнижчий — у Старокостянтинові (8,6 %) та Овручі (8,8 %).

Чверть російськомовного населення губернії становили військослужбовці, яких налічувалося 23 354 особи (разом з членами сімей близько 26 тис.), а в містах військовими були близько половини росіян. Серед самодіяльного російського населення на військових припадало 45,4 %, на зайнятих у сільському господарстві 11,0 %, у ремеслах та промисловості 7,3 %, у торгівлі 1,1 %, у інших сферах 35,2 %. Росіяни переважали серед зайнятих у таких стратегічних сферах, як зв'язок (пошта, телефон, телеграф) — 67 % від загальної кількості зайнятих у губернії, адміністрація, суд та поліція — 58 % зайнятих, православне богослужіння — 53 %. Особливо високою була частка росіян у даних видах діяльності сферах у прикордонних повітах губернії, на які стимулювалася міграція з великоруських губерній.

Німці Волині або Волинські німці (моя нація!)

Першою німецькою колонією на Волині вважається поселення Голендрах у Володимир-Волинському повіті, засноване в 1797 році. У 1804 німці поселилися в Антонівці коло містечка Кунів, у 1817 році з'явилася колонія Вальдгойм. У Рівненському повіті першою німецькою колонією у 1811 році стала Софіївка. До 1840 року виникло близько 11 колоній, у наступні 20 років — ще 21. Найшвидший розвиток німецьких колоній розпочався з 1861 року. Протягом 1861—1871 років на Волині оселилося близько 5,5 тис. німецьких сімей. Якщо в 1862 році у Волинській губернії проживало 4247 німців, то в 1864 році — 6343, у 1866 році — 11 542, 1868 року — 20 505. Більшість колоністів були вихідцями з Пруссії та Австрії (мої предки переселилися з Баварії (Аугсбург), це біля Австрії), але були і переселенці з Привіслянського краю. Станом на 1871 рік німці проживали в 56 поселеннях Луцького повіту, 31 — Рівненського повіту, 28 — Житомирського, 22 — Новоград-Волинського, 9 — Володимир-Волинського, 8 — Дубенського (вихідці з Пруссії — меноніти). Незначне німецьке населення проживало в Заславському повіті (3 поселення). У Острозькому повіті до 1866 року існувало дві колонії Ядвінік та Карлсвальд з протестантським населенням голландського походження. У Овруцькому повіті німці проживали в колонії Горщик.

Німецькі колоністи жило замкнено, майже не контактуючи з місцевим українським населенням. Вони утворили своєрідну «державу в державі» з власним самоуправлінням, школами, храмами. Для вирішенням спірних питань з місцевим населенням залучалися дипломатичні представництва своїх країн походження (Пруссії та дрібних німецьких держав). З понад 20 тис. німців 3/4 не побажали отримувати російське підданство та продовжували проживали як іноземці. Тільки починаючи з 1870-х, після припинення заохочення німецької міграції та згортання пільг для колоністів, вони стали отримувати російське підданство, яке в 1897 році вже мали абсолютна більшість німців Волині.

За переписом 1897 року в губернії було зафіксовано 171 331 осіб з рідною мовою німецькою. Найвища питома вага німецькомовних була характерна для Луцького (30 255 осіб, 12,0 % населення), Новоград-Волинського (38 201 осіб, 10,9 %) та Житомирського (46 922 осіб, 10,8 %) повітів. Проживали вони також у повітах Рівненському (24 407 осіб, 8,9 %), Володимир-Волинському (15 739 осіб, 5,7 %) та Дубенському (6942 осіб, 3,6 %). У Овруцькому та Острозькому повітах німці становило 1,2–1,5 % населення, в інших повітах їх було менше 1 %, найменше (0,1 %) у Старокостянтинівському та Кременецькому. До 1911 року кількість німців збільшилася до 200 938 осіб, проте їх частка зменшилася до 5,35 %.

У релігійному складі серед німців абсолютно переважав протестантизм — за переписом 1897 року протестантами (переважно лютеранами та менонітами) були 98,7 % німецькомовного населення (в тому числі моя родня). Римокатоликів серед німців Волині налічувалося 1,5 тис. (0,89 %), православних 0,5 тис. (0,33 %). Більшість німців займалися хліборобством, тваринництвом. До сфер зайнятості Волинської губернії з найвищою питомою вагою німецькомовних у 1897 році відносилися тваринництво та лісництво (14–16 % зайнятого населення губернії), обробка поживних продуктів тваринного та рослинного походження (10,4 %), обробка волокнистих речовин (9,3 %). У 1861 році у володінні німецьких колоністів знаходилося всього 0,1 тис. десятин землі в 1868 році — 20 тис. десятин землі, у 1871 — близько 45 тис., у 1884 році — 94 тис. і ще 17 тис. в орендному володінні. Станом на середину 1880-х німцям належало близько 5 % сільськогосподарських земель губернії (полякам 69 %, українцям та росіянам 24 %). До Першої світової війни на Волині проживало близько 200 000 німців.

Мовний рейтинг Волинської губернії

За мовним складом міста Волинської губернії очолювали росіяни (42%), далі – євреї (30%), поляки (9%), чехи (3%), українці-волиняни (2%) – так як практично все українське населення проживало у сільській місцевості, німці (1%) – так як практично все німецьке населення проживало у колоніях. Єврейськими волинськими столицями були міста – Острог (62% - єврейськомовних), Луцьк (59%), Володимир-Волинський (59%). Тобто до Першої Світової війни, для прикладу у місті Луцьк чи Острог ви могли б почути від кожного другого - єврейську мову. Україномовні найширше були представлені лише серед населення Кременця (47,0 %), який був єдиним містом губернії з неєврейською більшістю, та Овруча (42,5 %). Російськомовні домінували в містах Житомир, Ковель, Дубно. Тому на Волині у містах до 1914 року переважали три нації і три мови – російська, єврейська та польська.

Докорінна зміна етнічного складу Західної України від Першої Світової до Другої Світової війни

Початок Великої війни (Перша Світова війна) у 1914 році розпочала процес зміни етнічного складу Західної України, який тривав по суті до 1947 року. Так як Російська імперія воювала з Австро-Угорською, то вона розуміється боялася, що у прифронтовій Волині, де в губернії (Волинська губернія) проживало близько 200 тисяч волинських німців, розпочнеться масовий перехід мирного населення (у першу чергу німецького, польського та чеського) на бік австрійців. Тому керівництво імперії в 1914-1916 роках більшість Волинських німців відправляло до Сибіру і Середньої Азії. Після Першої світової війни частина волинських німців повернулися до Німеччини. Десятки тисяч Волинських німців померли від холоду, голоду та епідемій. Після революції на Волинь повернулася лише половина виселених.

Галичина

Після завершення Першої Світової війни (1914-1918) та Радянсько-польської війни (1920-1921) Волинь, Західне Полісся та Галичина відійшли Польщі. Період 1919–1939 рр., на Галичині характеризується заходами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

Волинь

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною. У 1921 р. 95 % українського населення Волині мешкали в селах, в містах домінували поляки і євреї. До 1924 року чисельність Волинських німців у колоніях налічувала близько 120 000 людей. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам за рахунок поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні і церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель і переселено майже 200 тис. осадників, ще 100 тис. спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників ітд. Розвиток промисловості на західноукраїнських землях польським урядом свідомо гальмувався. Зазнала переслідування православна церква, особливо на північно-західних землях. У ході примусового навернення до католицької віри тут було зруйновано приблизно 190 православних церков, а близько 150 передано греко-католикам. У результаті з 389 православних церков, які діяли в 1914 році, вціліли лише 51.

Буковина

Стосовно інших регіонів Західної України, то 10 вересня 1919 року було укладено Сен-Жерменський мирний договір. Дипломатичними маніпуляціями королівській Румунії вдалось закріпити за собою не тільки Південну Буковину, а й Північну. На Буковині розпочалася активна румунська шовіністична політика, яка хотіла корінне населення румунізувати. Проте 1940 року СРСР висунув ультиматум Румунії щодо повернення окупованих в 1918 році територій. Після Бесарабсько-буковинського походу румунські війська у паніці покинули Північну Буковину, яка 28 червня 1940 року була возз'єднана з іншими етнічними українськими землями у складі УРСР.

Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР, до якої увійшли території Північної Буковини та Хотинщини. Таким чином Чернівецька область охопила практично всю територію, яка входила до Шипинської землі (перша назва Буковини) у XIV столітті. Незважаючи на те, що місцеве населення вітало звільнення краю від румунської окупації, після встановлення радянської влади почались масові репресії проти національно свідомої частини українського населення. Водночас протягом року було створено низку промислових підприємств.

З початком Другої світової війни та після відступу радянських військ відбулась спроба встановити місцеву українську владу на Буковині. Наміри не були реалізовані внаслідок окупацію Румунією, яка була союзницею Нацистської Німеччини. Румуни утворили губернаторство, відкрили концентраційні табори, провели масові судові процеси проти українських діячів, відновили насильницьку румунізацію краю. Проти румунських окупантів безперервну боротьбу вели представники українського націоналістичного та комуністичного підпілля. З кінця 1943 року в гірських та лісових районах Буковини почали формуватись повстанські загони.

У березні-квітні 1944 року після Проскурівсько-Чернівецької операції Червоною армією було зайнято більшу частину Чернівецької області та знову включено до складу УРСР. Після відновлення радянської влади на Буковині знову розпочались масові репресії проти місцевого населення, було проведено колективізацію сільського господарства, яка переважно завершилась в 1949 році. Поряд із цим відбувались значні позитивні зрушення у економічному, культурному та освітньому розвитку регіону.

Румунське населення поступово покидало регіон. У повоєнний період територію області покинули близько 33 тисяч осіб. Значну частину місцевого населення було примусово депортовано у східні райони УРСР та СРСР. Водночас край поповнювався переселенцями з інших регіонів СРСР, переважно партійними, комсомольськими та профспілковими функціонерами, фахівцями народного господарства, кваліфікованими робітниками, військовими пенсіонерами. В 1946 році до Чернівецької області прибуло понад 53 тисячі осіб.

Закарпаття

Стосовно Закарпаття, то після Першої Світової війни в 1919 році територія перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (де існувала так звана «Гуцульська республіка»), західну частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. 8 травня 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центральну Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції в США, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, особливо з президентом Томашем Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад в США дав 2/3 голосів на користь приєднання. Внаслідок цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехословацьких політиків, Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття Чехословаччині в Сен-Жерменському договорі (10.09.1919), де рівночасно гарантувався автономний статус Закарпаття.

Чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість з яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли в розріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—39 pp., відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділено в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося близько 100 000 українців у межах Словаччини. За 20 років чеського режиму на Закарпатті немало зроблено в ділянці технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, будови, лікарні, соціальна допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття. Проведена земельна реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатського бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місцевих промислових підприємств припинив роботу, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Господарська криза початку 1930-х pp., викликала голод на Закарпатті, а масове безробіття відбилося в робітничих заворушеннях.

Проте українці виступили за будування автономної Карпато-Української Держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політико-правовий статус Закарпаття визначив конституційний закон 22.11.1938 року, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-українського сойму. Після віденського арбітражу 2.11.1938 року, який приділив Угорщині південну частину Закарпаття з м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту.

Однак міжнароднi події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. 15 березня 1939 року, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро більшого угорського війська (близько 40 000 солдатів). Ще до окупації Закарпаття, 15 березня 1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки Августина Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.

Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарпатському Краєві», проводячи політику угорщення в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання. Політичні організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатської молоді до УРСР в 1940—41 pp., та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місцевого населення під час їхнього панування в 1939—44 pp.

Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 року розглядався більшістю населення як «визволення», яке з часом виявилося окупацією. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово Закарпаття було швидко совєтизовано, а організований комуністичною партією з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 року в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР.

29 червня 1945 року між Чехословаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 роках було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 — обласних органів радянського управління. Закарпатська область в кордонах 1938 року, пережила подібний соціальний, господарський і культурний процес, що і решта українських земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано в 1946 році Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в тому числі вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 році її формально було ліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було подібне, як і сусідні галицькі області, а саме тереном дії українських повстанців.

Характерною рисою радянізації Закарпаття стали масові репресії проти угорців, німців, українців, що призвело до еміграції частини угорців, словаків, німців, євреїв та представників інших національностей до своїх історичних батьківщин. В той же час проводилося організоване переселення корінних закарпатців у східні області України, на північ Росії та в Сибір, в регіон спрямовували фахівців з інших республік, а випускників місцевих навчальних закладів — поза межі Закарпаття і України. Здійснювалося переселення в регіон росіян і російськомовних військовослужбовців, співробітників державних органів, партійних і радянських чиновників, службовців, військових пенсіонерів та інших, що приводило до деетнізації і зросійщення місцевого населення. Це відбилося й на етнічному складі населення регіону та його міст. Найчисленнішою меншістю Закарпаття були і залишаються угорці, які становлять більшість в південній частині Закарпаття і були скупчені по більших містах. Євреї становили більший відсоток, ніж в будь-якій іншій частині України, і то не лише по містах (26 %), але й по селах (11 %), німці творили 7 малих колоній в горах, румуни були скупчені в 4 великих селах на північ від Сиготу. Після Другої Світової війни знизився відсоток національних меншостей, а тим самим зросла кількість українців і нині Закарпаття є, за винятком південної частини, що в ній і тепер переважають угорці, однією з земель з найбільшою часткою українського населення.

Як Сталін і Гітлер зробили Галичину та Волинь – українськими

Період з 1939 по 1947 рік докорінно змінив етнічний склад Галичини і Волині, особливо в містах. Тоді в Львові, Луцьку, Станіславі, Рівному та Тернополі можна було більше почути польську, єврейську чи німецьку мову. Міста Луцьк та Рівне, які нині є обласними центрами, були «єврейськими» містами. Кожний другий житель цих міст був євреєм. Львів був «єврейсько-польський». А от Станіслав (теперішній Івано-Франківськ) та Тернопіль були «польськими» містами. З 1921 по 1939 рік на теренах Волині, Галичини та Західного Полісся існувало чотири воєводства: Волинське, Львівське, Станіславське та Тернопільське.

З окупацією Західної України СРСР в 1939 році та повторної у 1944 році, станом на 1947 рік з колишнього Волинського воєводства з центром у місті Луцьк (теперішні Волинська, Рівненська та північ Тернопільської області) було депортовано у Польську Народну Республіку (ПНР) – 133 тисячі поляків. Під час війни німці силами айнзатцгруп ліквідували понад 200 тисяч євреїв колишнього Волинського воєводства. З Львівського воєводства радянська влада депортувала – 269 тисяч поляків (це та територія, яка увійшла в склад Львівської області УРСР), німці ліквідували – 302 тисячі євреїв. Зі Станіславського воєводства радянською владою було депортовано – 97 тисяч поляків, а німці ліквідували – 132 тисячі євреїв. З Тернопільського воєводства радянською владою було депортовано – 251 тисячу поляків, а німці ліквідували – також 132 тисячі євреїв. На території Закарпаття німці знищили – 100 тисяч євреїв, а на теренах Буковини (Чернівецька область) – 11 тисяч євреїв.

Також згадаю про свій рідний етнос – Волинські німці, які проживали здебільшого у власних колоніях. Після початку Другої Світової війни у 1939 році з колишньої польської території - волинських німців разом із галицькими німцями (загалом близько 45 000) було переселено до Вартегау. Із угод про відселення, що з 1939 по 1941 рік були узгоджені між Радянським Союзом і Німецьким Рейхом, етнічні німці (близько 44 600), які проживали в 1939 в радянській частині Волині, були виключені. З жовтня 1943 по травень 1944 року їх переселили служби СС, як адміністративних переселенців спочатку до Білостока, а потім до Вартегау. Частина волинських німців, переселених у 1943—1944 роках в Німеччину, після поразки Німеччини повернулася назад до Радянського Союзу. Частина за допомогою західних союзників (англійців і американців), як переміщені особи, були передані радянській військовій владі. Якщо вони відповідали якомусь з п'яти критеріїв Ялтинської Конференції, вони були примусово репатрійовані незалежно від їхніх особистих побажань. В очах Сталіна, всі радянські громадяни, які з будь-якої причини тимчасово опинилися під час Другої світової війни за межами СРСР, вважалися «зрадниками» і «пособниками нацистського режиму» і повинні були покарані відповідним чином. Інші могли залишатися на постійній основі у Німеччині. У Лінстові була велика концентрація волинських німців. Вони зберігають свою історію, і там з 1992 року працює Музей та унікальний Культурний і громадський центр волинян-переселенців. З великою хвилею еміграції, починаючи з кінця 1980-х років, багато хто з Волинських німців прибув в якості емігрантів в ФРН. У Мекленбурзі нащадки Волинських німців живуть в Лінстоу, Ней Шлоені і Даргуні.

З огляду на те, що досвід життя за радянського режиму теж не був позитивним, більшість чехів скористалася можливістю повернутися у (тоді ще демократичну) Чехословаччину відповідно до угоди між Бенешем і Сталіним від 10 липня 1946 року. Протягом 1947 року було репатрійовано близько 200 тисяч волинських чехів. Їх було розселено насамперед у залишених судетськими німцями місцевостях Чехії та Моравії. Хоча волинські чехи боролися за визволення Чехословаччини, після захоплення влади комуністами у 1948 році вони стали об'єктом нових репресій. Зіткнувшись ще в Радянському Союзі з потворним явищем сталінських репресій і недоліками колективізації, вони, наприклад, публічно застерігали від заснування сільськогосподарських кооперативів. У березні 1957 року їхнє об'єднання включно з часописами було ліквідовано.

P.S.

В цій статті я хотів показати історію формування населення Західної України від часів Київської Русі до теперішніх Незалежних часів. Через розпад Київської Русі український етнос потрапив під вплив інших держав. Особливо це була земля теперішньої Західної України, а саме Волинь, Галичина, Закарпаття та Буковина. Кожен із цих регіонів зазнав змін у національному складі. Буковина та Закарпаття трохи менше зазнавали впливу різних націй, аніж Галичина і особливо моя рідна Волинь. Так Закарпаття з початку 11 століття і до 1918 року, без перерв належало Угорському королівству. Лише з часом туди прибували менш чисельні німці, словаки. Багато було євреїв та циган. Буковина також довгий час належала Молдавському князівству (майже все Середньовіччя), яке ще певний час було васалом Османської імперії. Згодом Буковина відійшла Австрійській імперії. Тому в регіоні було багато молдаван, румунів та циган. Галичина з кінця 14 до кінця 18 століття належала полякам. Через це регіон зазнав явної полонізації, проте все ж таки зміг зберегти свою ідентичність. Відхід Австрійській імперії в кінці 18 століття, дав Галичині один із найкращих її періодів в історії. Бо саме дякуючи австрійцям (німцям) галичани змогли реалізувати національне відродження після багатьох століть поневолення від поляків. Проте Перша Світова знищила старий порядок у Європі і це призвело до появи нових держав. Серед яких була відроджена Польща, яка ж в 1921 році остаточно повертає собі Галичину, аж лише до 1939 року. Край знову зазнав активної полонізації.

А от моя Волинь пережила «три імперії», спочатку литовську при якій волиняни були «як риба у воді», тобто не зазнавали ні національного, ні релігійного гніту. Проте зі середини 16 століття Волинь переходить полякам і вона зазнає такої долі, як Галичина – полонізації. Саме це змусило багатьох волинян податися у Дике поле, де згодом створили Січ, яка породила відому нам – Козацьку добу. Саме переселенці з Волині та Галичини заселили теперішню Наддніпрянщину і створили там Гетьманщину. Яка після 1654 року на 337 років потрапить у руки росіян і зазнає – русифікації, яка відчутна донині. Проте з падінням польської держави в кінці 18 століття, Волинь потрапляє у руки Російської імперії, де зазнає також русифікації. Імперська «межа осілості» призводить до того, що туди переселяється багато євреїв, які напередодні Першої Світової війни дійдуть до відмітки сотень тисяч і перетворять цей край у єврейський. 10 з 12 головних міст Волинської губернії матимуть абсолютною більшістю населення – євреїв. Крім євреїв у краєві довгий час зберігатимуть свою впливову присутність поляки. Також за запрошенням імперської влади до Волині переселяться німці та чехи, які також напередодні Першої Світової війни дійдуть до відміток у сотні тисяч жителів. Звісно імперська влада не забула і про свою присутність, тому у кінці 18 століття вперше на Волині зявляються – росіяни. Звичайно їх було менше чим поляків, євреїв, чехів та німців, але вони складали абсолютну більшість у адміністрації. А де ж були волиняни, тобто українці? Вони більшість складали лише у селах та містечках, в містах переважали та панували євреї, росіяни і поляки, а німці та чехи жили у власних «державах» - колоніях.

Здавалося, що ніхто уже не змінить цей національний «каламбур» на Волині і на всій Західній Україні, проте в 1939 році приходять більшовики. Саме більшовики за 5 років! З 1939 по 1941 і з 1944 по 1947 рік докорінно змінять Волинь. Після їхніх репресій та депортацій від сотень тисяч поляків, німців та чехів залишиться майже – нічого! А от від євреїв за три роки (1941-1944) Волинь очистив Гітлер. Хоча совєти також після війни, залишки бідного єврейського населення депортували. Згодом місце цих націй в містах займуть волиняни-українці з найближчих і далеких сіл, селищ та містечок. А для їхньої русифікації відправлять «русский десант», який заполонить волинські міста. До 90-х років у містах Волині як Луцьк та Рівне, можна було частіше почути російську, аніж українську, але з Незалежністю українська мова встановила свою першість, навіть деякі нащадки «русского десанта» перейшли на українську. Хоча є принципові «комуняки», які досі «по-русски» говорять. Та ж сама картина чекала Галичину, яку від євреїв очистив Гітлер, а від поляків Сталін. Буковину совєти трохи почистили від румунів, а Закарпаття від угорців, словаків та німців. А ці ж регіони, ще під час війни також від євреїв та циганів очистив Гітлер, особливо у Закарпатті. Місця «очищених» займали місцеві українці та «русский десант» покликаний русифікувати нові регіони УРСР.

Проте все одно німці, поляки та чехи залишили по собі слід. Нині на Волині та Галичині є багато так званих «українців», які насправді мають коріння цих націй, які мешкали там до 1939 року. Радянська влада багатьох поляків, чехів, німців – юридично асимілювала. Але дякуючи доступності до архівів, багато хто шукає свої польські, чеські та німецькі коріння. Я сам хоч уродженець Волині, який живе та працює у Лемберзі, за національністю є волинським німцем (паспорт уже в кармані). Я також шукав в місцевих обласних архівах у Луцьку та Рівному дані на своїх родичів. Подавав запити у Бундесархів на своїх двох прадідів, які служили у Вермахті. Саме збереженні дані та документи моїх прадідів, дозволили мені отримати право на німецьке громадянство за національним походженням. Я повернув своє рідне німецьке прізвище (прізвище діда), але в Україні для більшості своїх знайомих та друзів, я все одно залишусь зі своїм штучним українським прізвищем. Але я і йому маю віддати належне, бо колись воно врятувало мого діда від розправи більшовиків (його ще дитиною-сиротою, так як батько загинув під Курськом, а матір совєти розстріляли - забрала українська сім’я). Тому з аусвайсом легше в Україні відкрити якусь свою справу і жити, а не виживати.

І таких людей багато, які просто шукають в архівах свої коріння. Але не всім вдається знайти і довести своє походження, так як багато документів знищила радянська влада. А так на Західній Україні вже сформувався новий народ, який складається з поляків, німців, чехів та українців. І це вже не західні, не східні, не південні словяни, а напевно вже – центральні з готським присмаком. Це якщо говорити за штучних українців. Звісно в мене як нащадка Волинських німців є певна ностальгія за тою Волинню, коли нас було понад 200 тисяч. Місто Луцьк біля якого селилося багато німецьких колоністів (мої предки з Баварії первинно поселилися біля Луцька), якби не дві світові війни, взагалі з часом могло стати – німецьким. Але…

Населення Західної України активно формувалося з моменту падіння Київської Русі (середина 13 століття) і до кінця другої половини 19 століття. І коли вже здавалося, що нації які прийшли на ці землі, уже корінням приросли до цієї землі і вже не підуть нікуди – більшовики змогли за кілька років їх вигнати. Звісно це були злочини, як винищення євреїв айнзатцгрупами. Але як не крути, а Західна Україна очистилися від чужоземного елементу у своїх містах, та які згодом заполонилися українцями контрольованими чисельною радянською адміністрацією. Звісно ця адміністрація хотіла українців русифікувати, але це їм не вдалося. Західна Україна з Незалежністю в 1991 році таки остаточно стала – українською та україномовною. Звісно у кожному її регіоні залишилися сліди колишніх мешканців, а певні сусідні держави підбурюють свої залишки населення на західноукраїнських землях до автономії. Але як показує історія не всім націям вдавалося повернути раніше втрачені землі, тому національне минуле Західної України напевно безповоротно залишиться вже у минулому.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі