Блоги → Перегляд

Організація українських націоналістів

Вівторок, 13:16, 02.03.21

Рейтинг
2 0
Переглядів
257

0
0
У цій статті згадуються

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Основним регіоном діяльності ОУН були Східна Галичина та Волинь, а її керівна структура тут іменувалася «Крайова Екзекутива ОУН на західно-українських землях».[2]

Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організація[2].

 

----------------------

далі можна почитати в Вікі.

але вже тут, якщо це правда, видно одразу помилку ОУН.

 

----------------------------------------------------------------------------------

 

 

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів»[15]Крайовий Провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом[16].

За даними сучасних українських істориків, «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[15].

Терор ОУН спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. За підрахунками історика Я. Грицака «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)»[16

-----------------------------------------------------------------------

 

і що, це буда розумна активність?

-----------------------------------------------------------------------

 

Поляки використали національно-визвольну діяльність ОУН як привід для посилення політики національно-релігійного терору проти українців. Його кульмінацією стала так звана «пацифікація» 1930 року. Підозра у приналежності до ОУН часто ставала мотивом до ув'язнення будь-якого українця терміном до 5 років (спеціально для цього було відкрито концтабір «Береза Картузька»). Крім того, у скрутне становище потрапили партії леґального сектора. Українське політичне життя опинилося перед загрозою бути повністю загнаним у підпілля[16].

--------------------------------------------------------------------------------------

В ході Другої світової війни, коли ОУН, під впливом політичних реалій, змушена переглянути базові ідейні та політичні установки передвоєнного періоду і відійти від ультраправої риторики, їх розбіжності з «діяльним націоналізмом» Дмитра Донцова стали очевидними. III Надзвичайний Великий Збір ОУН(б) (серпень 1943 року) в своїх програмних установках проігнорував зауваження, що висловлювалися Донцовим. У другій половині 1940-х і в 1950-і роки Донцов неодноразово піддавав жорсткій критиці як ці рішення, так і праці підпільних публіцистів ОУН (б), що призвело до відповідного осуду Донцова з боку Проводу ОУН на українських землях[11]. Незважаючи на те, що Дмитро Донцов заклав концептуальні основи українського націоналізму, членом ОУН він ніколи не був, і безпосередньо ідеологію ОУН розробляли інші люди. Варто також відзначити, що ні Євген Коновалець, ні його «спадкоємці», Андрій Мельник і Степан Бандера, великими ідеологами не були і яких-небудь значних ідеологічних робіт після себе не залишили. Бандера свої основні роботи написав уже після війни[12].

---------------------------------------------------------------------------------

Дмитро́ Іва́нович Донцо́в (29 серпня [10 вересня1883Мелітополь — 30 березня 1973Канада) — український літературний критикпубліцист, філософ, політичний діяч, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму[1].

250px-Dmytro_Doncow.jpg

Народився 17 (29 за новим стилем) серпня 1883 року в м. Мелітополь, нині Запорізька областьУкраїна (тоді Таврійська губерніяРосійська імперія) в родині місцевого купця Івана Даниловича Донцова і його дружини Єфросинії Йосипівни. 18 жовтня того ж року хрещений в Олександро-Невському соборі в Мелітополі (запис № 214)[2]. За однією з гіпотез, Донцов походив із роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і змушені змінити прізвище. Однак документальних підтверджень цієї гіпотези не виявлено[3].

Студентські роки (1890—1908)[ред. | ред. код]

1900 року після закінчення Мелітопольського реального училища не зміг поступити в університет через те, що не вивчав стародавні мови. Цілий рік готувався і, залишивши рідне місто, переїхав до Москви (винаймав житло на Чистих ставках, у Мильниковим провулку), а потім до Царського Села біля Санкт-Петербургу, де 30 квітня 1902 року склав іспит при Миколаївській гімназії: за латинь отримав «4», за грецьку мову — «3». Одночасно отримав відстрочку від армії до 1910 року, висловивши бажання після закінчення освіти відбути військову повинність на правах однорічного.

В серпні 1902 року продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету. У столиці мешкав недалеко від університету, на Василівському острові (8-ма лінія, 15, кв. 2). Відрахований навесні 1908 року за несплату[4].

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 року у Петербурзі та 1908-го у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину (Австро-Угорщина). У 1909—1911 роках навчався у Віденському університеті, там познайомився з українською студенткою і його майбутньою дружиною Марією Бачинською. Провчившись чотири семестри у Відні, 1911 року переїхав до Львова, де продовжив навчання, і 1912 року одружився.

1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДРП[3].

1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні.

З 1914 року проживав у Відні й Берліні, а з 1916-го — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року, згодом став першим головою СВУ.

На початку 1918-го повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, 24 травня наказом гетьмана став директором Української телеграфічної агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Разом із ЛипинськимВолодимир Михайлович" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%82_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87">Шеметом створив Партію хліборобів-демократів.[джерело?]

Упродовж 1919—1921 років — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 року — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник»«Заграва»«Вістник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

1926 року написав свою провідну роботу «Націоналізм».

Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розлогі доповіді перед громадою. Жовтнем 1929 року у Львові виступив із критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929 року.

 

 

1939 року емігрував за кордон (БухарестПрагаНімеччинаПарижСШАКанада), з 1947 року до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там само 19481953 років викладав українську літературу у місцевому університеті.

Перетворив гасло Міхновського (1903) "Україна для українців", на "Українці для України"

Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

-------------------------------------------------------------------------------

промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929 року.

=

так так, але що ж то була за українізація?

------------------------------------------------------------------------------

Українізація 1920-1930-х — політика РКП(б)ВКП(б), спрямована на нейтралізацію національно-визвольних прагнень українського народу та зміцнення більшовицької влади в УСРР. Передбачала використання національних кадрів у радянських, партійних і громадських установах і організаціях, розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство засобами використання української мови та сприяння «пролетарським елементам» у національній культурі.[1]

Була складовою «коренізації», проголошеної XII з'їздом РКП(б) 1923 р. офіційним політичним курсом після утворення унітарного СРСР і фактичної ліквідації міжнародної правосуб'єктності національних республік[1][2][3]

 

Особливо активними у запровадженні «українізації» були Микола Скрипник[5], уродженець Донбасу, і Олександр Шумський[6], уродженець Полісся.

 

350px-Ukrainization1.jpg

Українська школа в слободі Нова Сотня на Східній СлобожанщиніРРФСР, 1933 --------------------------------------------------------------------------------------- Головною причиною радянської «коренізації» було намагання більшовиків перетягнути українські народні маси на свій бік, адже під час українсько-російського протистояння 1917—1921 років більшість українців віддавали перевагу національним гаслам. Національно-визвольний рух продовжував існувати в закритих формах і після закінчення війни, погрожуючи вирватися назовні. Серед причин, що змусили більшовиків піти на істотні національні поступки, були й причини економічного характеру[1]. ------------------------------------------------------------------------------------- Певну роль у зміні більшовицької тактики щодо національного питання мало те, що його справедливе розв'язання належало до основних декларацій марксизму, а позаяк СРСР був у очах багатомільйонних народних мас утіленням саме марксистських поглядів, то довго ігнорувати національне питання означало втратити свій, такий привабливий, образ. Перехід до політики «коренізації» був і частиною компромісу в питанні утворення унітарної радянської держави — СРСР. Не надаючи політичних і економічних прав республікам, центральний уряд пішов лише на поступки в національно-культурній сфері[1]. -------------------------------------------------------------------------------- Поставши як вимушена певними обставинами, «українізація» зумовила цим перебіг свого розвитку. Вона була запрограмована здійснюватися у певних межах, вихід за які кваліфікувався як «буржуазний націоналізм». Однак під впливом національно-культурного руху, який охоплював мільйони людей і якому вона сама надавала сили і підтримувала його певними правовими гарантіями, політика «українізації» вийшла за передбачувані межі. Національно-культурний рух став каталізатором радянської «українізації», підштовхував державний апарат і комуністичну партію до проведення українізаційних заходів. ЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄЄ У 1920-х роках в УСРР постали дві «українізації» — офіційна й народна, що відбувалися паралельно і впливали одна на одну. Офіційна кваліфікувалася партійним керівництвом як «більшовицька», народна — як «петлюрівська»[1]. -----------------------------------------------------------------------------

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (1724 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У (Комуністична Партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей. Інтенсивніша «українізація» почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі.

У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про «українізацію», в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації…» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної «українізації» радянського апарату[7], а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на «українізацію» партійного та проф. апарату і радянських установ. Головну роль у наступному здійсненні «українізації» відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувалися й усі ділянки культури), очолюваний до 1926 Олександром Шумським, а після його усунення — Миколою Скрипником. Секретарем Центральної комісії українізації радапарату при РНК УСРР був Антон Приходько[8]

---------------------------------------------------------------------------------------------------

За відносно короткий час «українізації» відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УРСР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38 % до 50 %, у Києві з 27,1 % до 42,1 %, у Дніпрі з 16 % до 48 %, в Одесі з 6,6 % до 17,4 %, в Луганську з 7 % до 31 %.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1 млн робітників УСРР на 1926 за національністю поділялося так: 55 % українців (4 % від усього українського населення), 29 % росіян (25 % від усього їх ч.), 9 % євреїв (15 % від усього їх ч.) і 7 % ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42 % працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69 %, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22 %).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6 % (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32 %), росіян 24,6 %, євреїв 12,2 %. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60 % (у важкій промисловості 53 %, серед шахтарів 46 %, у металургії 45 %, у хімічній промисловості 51 %, у видобутку залізної руди 77 %, на залізницях 77 %, у сільському господарстві машинобудуванні 60 %, у виробництві будів. матеріалів 68 %). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18 % у 1927 до 42 % у 1930. «Українізація» робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 19271933 роках, — але це вже був і кінець політики «українізації».

Значний вплив на хід реалізації радянської українізаційної програми мали міграційні процеси. Неп як політика, спрямована на відбудову економіки, спричинив активізацію переселення сільського україномовного населення до міст, що сприяло дерусифікації останніх. У процесі бурхливого культурного розвою почала формуватися тенденція нетерпимості до централізації й уніфікації культурного життя, одним з наочних прикладів якого стало гасло М. Хвильового «Геть від Москви!»[1].

«Українізація» сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47 % на 1926 до 8 % у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80 % у 1926 до 88,5 % у 1933. «Українізація» середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19 % на 1923 до 28,5 % у 1926 і 69 % у 1929. У ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-х pp.

В офіційних документах підкреслювано, що «українізація» не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття «українізації» (19231933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До «українізації» зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89 % від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60 %); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83 %.

------------------------------------------------------------------------------------------

тобто більшовики швидше українізували Україну ніж укр уряд від 1990 року.

-------------------------------------------------------------------------------

 

укр націоналісти , якщо ви не вмієте українізувати Україну при своїй державі, навіть поганенькій, в мирний час за 30років, то хто ви такі?

Коментарі

vova stasyuk 15:55
0
Сталінська "українізація" була спрямована на виявлення національно-свідомих, яких під час третьої хвилі тих же сталінських репресій - перестріляли. В першу чергу варто згадати про "розстріляне відродження" - українську інтелігенцію. Тому тут слід вивчати наслідки тієї "українізації".
vova stasyuk 15:56
0
Те ОУН, яке було в часи Другої Світової і після неї - це дві різні організації. І то після 1950 (рік вбивства Шухевича, по суті останній керівник
бандерівської УПА) мало хто вірив в рядах ОУН про звільнення України від комуністів. Більшість оунівців, як Бандера, розповзлися по українській еміграції (більшість подалися в США і Канаду). А те "ОУН", яке типу відродили у незалежній Україні - це збіговисько прихильників та поціновувачів історії первинної ОУН, а не активних політичних діячів української політики. Типу такі як Антоняк, яким легше в бібліотеці зібратися, "перемити кістки" політичної діяльності колишніх українських націоналістів або 1 січня і 14 жовтня помахати прапорами УПА на площах. На тому політ діяльність таких "оунівців", як Антоняк завершується. Чому ОУН (часів незалежності) не подбало про свого президента і про свою присутність в парламенті, то тут все просто, бо з "української" фінансової еліти, яка почала ще формуватися за часів Брежнєва, не було свідомих укр націоналістів. Укр націоналісти не сформували власної фінансової еліти, яка сприяла б їхньому постійному місцю хоча б у парламенті. А так фін елітою України є євреї, татари і русские. Тому нині в парламенті укр націоналістів - ніц! Такий самий приклад можна навести з Народним Рухом - першими демократами української незалежної політики. І задати так само питання - де вони зараз? Чому допустили правління олігархії в Україні? А виявляється відповідь - проста!
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.